ykurnatWEB.COM™ SSL

ykurnatWEB.COM™ SSL
Мій основний блог, трохи зараз закинутий, але живий))) Мої дані ви легко знайдете в Google-пошуковику, коли наберете на любій мові - "Юрій Курнат", контактні дані. Вхід вільний.

7 октября 2012 г.

В гостях у Павла Гай-Нижника

Мне очень понравилась оценка нынешней ситуации на Украине в интервью, которое привожу ниже в сокращённом виде.  А также я рад интернет-знакомству с Павлом Павловичем Гай-Нижником - настоящим козаком и украинцем, как и я, так что прошу любить и жаловать.
Да, кстати, если кому-то захочется перевод на русском, то читайте здесь вот - Іван КАПСАМУН, «День»

Что мне понравилось - так это хладнокровная оценка и анализ происходящего и прошлого, а не мои истерические возмущения.

Ну что и говорить - сразу видно, что человек - доктор! 
Но не как я - человеческий, а - исторических наук!!! 
Так что учимся у умных, что же происходит и что делать... 
Но я остаюсь при своём мнении (пока!) - а оно такое:  УТЕКАЙ! 
©1995-2011 П.П.Гай-Нижник. Матеріали, що розміщені на сайті, захищені законом про авторське право. Повне або часткове використання матеріалів та статей можливе тільки за умов зазначення посилання на джерело або на сайт.
Павло Гай-Нижник


ОпублікованоТенета маховика. Павло Гай-Нижник / (інтерв’ю взяв І.Капсамун) // День. – 2012. – №174–175. – 28–29 вересня 2012. – С.5. 
«Я вас трішки здивую. Україна за тенденціями демократичного розвитку сьогодні гірше виглядає, ніж Росія». Про це днями в інтерв’ю Тиждень.ua сказав голова делегації спостерігачів від ПАРЄ Андреас Ґросс. Звичайно, це перебільшення – «переплюнути» Росію важко, але тенденції явно спостерігаються. До речі, той же Ґросс зауважив: «Сьогодні я бачу чимало схожостей із ситуацію часів Кучми, зокрема в питанні утисків свободи слова». Одним з індикаторів рівня демократії наразі в Україні є парламентська виборча кампанія. Із цього ми розпочали нашу розмову з доктором історичних наук, старшим науковим співробітником Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса НАН України Павлом ГАЙ-НИЖНИКОМ.
– Пане Павле, у рамках цих виборчих перегонів ви багато їздите країною. Ваші враження від кампанії.
– Враження подвійні. Перше – це чи не суцільне порушення виборчого законодавства й законів України. Майже всюди є підкуп виборців (часто прямолінійний до примітивності), особливо кандидатами від влади (як офіційних, так і мажоритарників у вигляді самовисуванців). Друге – тотальне пряме і приховане залякування виборця. Особливо в державних закладах та установах. Зрештою, низку таких порушень було оприлюднено, і я переконаний, що ще оприлюднюватимуть і надалі. Мені люди неодноразово зізнавалися, що їх залякують чи вчиняють тиск (або ж, так би мовити, натякають на бажаність зробити «правильний» вибір), в окремих випадках змушують взяти участь у так званих «каруселях». Наприклад, в одному з київських університетів викладачам наполегливо «радять» їхати голосувати до іншого району столиці, де балотуватиметься кандидат від влади. Крім того, усі ми знаємо ситуацію в Ірпіні, де батьків студентів змушували приїхати до цього міста і проголосувати за кандидата від Партії регіонів тощо. Не є таємницею й тиск і залякування активістів від опозиційних партій, довірених осіб і самих кандидатів у депутати (деякі з них уже навіть зняли свої кандидатури).
– Як би ви охарактеризували реакцію громадян? Вони готові захищати свої права?
– Загальна тенденція виглядає так, що пересічні громадяни у своїй більшості вибрали тактику латентної боротьби. Це мовчазне погодження, але накопичення протестного настрою. Навіть у Східній Україні. Люди не купилися на «кістку», яку Партія регіонів намагалася кинути у вигляді мови (закон Ківалова – Колесніченка). Мешканці східного регіону підкреслюють: жодних утисків російської мови там немає. Їх цікавлять цифри в платіжках за комунальні послуги, а не те, якою мовою їх написано. Влада не зможе постійно утримувати штучну стабільність. Урешті-решт на нас чекатимуть певні економічні «покращення», наприклад, із курсом гривні, зростаючими цінами та подальшим погіршенням економічного становища. Коли пасивний спротив громадян перетвориться на активний, коли відбудеться вибух, наразі передбачити складно. За умов збереження й розвитку наявних у країні тенденцій продовження владної політики Партії регіонів та її сателітів назрівання революційної ситуації є неминучим. Узагалі сьогодні в Україні є сплетіння відразу кількох криз: кризи державної моделі, удаваної демократії, соціально-економічного розвитку й, нарешті, кризи моралі у представників влади (і не лише на її вищих щаблях, а й у провінції). Країна потопає в корупції, свавіллі й розкошах влади на тлі суцільного зубожіння народу, «стабільності» малого й середнього підприємництва та згортання демократичних свобод.
– Експерти зазначають, що з кожним наступним скликанням український парламент стає менш якісним. У чому, з вашої точки зору, причина?
– Справді, український парламент поступово перетворився із законодавчого органу, який має представляти інтереси людей та Української держави, на обслуговуючий персонал Президента та його оточення. Одна з причин – комерціалізація Верховної Ради. Там представляються інтереси не людей, а капіталу, що, власне, не було б чимось надзвичайним (адже в кожному законодавчому органі завжди є якась частина депутатів, що лобіюють інтереси певних фінансово-економічних кіл), якби українська парламентська дійсність не була настільки спотвореною корупцією та гіпертрофованою політико-бізнесовими кланами. А це вже якісно інший рівень парламентаризму (власне, псевдопарламентаризму), який, у поєднанні з керованістю судової системи, утисками вільної преси та громадянських свобод тощо, у ХХІ столітті однозначно свідчить про деградацію державного організму.
Проблема також полягає в тому, що виборці не мають механізму відкликання депутатів. Система гарантує тому, хто здобув депутатський мандат, фактичну (й практичну) страховку від «несподіванок» та проблем на п’ять років і, до того ж, мати змогу бути переобраним кожного разу на безліч таких п’яти років. Ситуація подібна склалася, звісно ж, не сьогодні, але провину за те, що вона сформувалася й не зазнає змін, однаковою мірою лежить як на Партії регіонів, так і на опозиції, позаяк усі ці роки їхні представники в тій чи іншій іпостасі були у владі. Крім того, в попередні роки, перебувючи при владі, нинішня опозиція не заклала тих визначальних засад, які б убезпечили їх самих від переслідування. Сьогоднішні опозиціонери, будучи при владі, діяли так само, як сучасні можновладці, щоправда, з меншим «нахрапом».
Ще однією проблемою нашого парламенту є відсутність механізму люстрації. Також було б бажано обмежити кількісну можливість обиратися депутатом (усіх рівнів). Ми маємо ситуацію, коли міняються партії, їхні назви, але у ВР ми бачимо одних і тих самих людей. Тож як опозиція, так і влада – «колишні й незмінні». Отже, Україна за 21 рік своєї незалежності не пережила зміни та оновлення політичних еліт, хоча, загалом, говорити про «політичну еліту» в нашій країні можна лише відносно, це, радше, – політична верхівка.
– У чому, на вашу думку, різниця між цією виборчою кампанією і тими, що відбувались за часів президентства Кучми та Ющенка?
– Цьогорічна кампанія відрізняється більшою зухвалістю влади. За часів Кучми влада тиснула на виборців та опозицію, але намагалася при цьому зберегти обличчя, бодай видимість виборчого процесу, а також удавану українськість щодо державотворення. Сьогоднішня ж влада здійснює тиск неприховано і демонстративно, натякаючи, що вона здатна зробити ще більше. Крім того, нинішня влада відкрито позиціонує себе як сила антиукраїнська.
– Але система, в умовах якої вони діють, була створена не сьогодні. Коли зародилися ці антиправила?
– Наочні ознаки з’явилися ще на початку 1990-х років, коли формувався наш політикум. Відсутність люстрації – це одна з найбільших і визначальних помилок тих, хто закладав фундамент новітньої України (і особисто Кравчука, і тогочасних націонал-демократів). Вітчизняна політична верхівка у 1990-х формувалася у своїх основах із чотирьох складових. Перша з них – колишні партійні бонзи й комсомольські лідери вищого щабля, які отримали під час пануючого безладу і хаосу у СРСР кінця вісімдесятих років (а потім і в Україні) можливість використовувати тогочасний владно-адміністративний ресурс, що дозволило їм сформуватися як політикам і створити власні партії.
Другі – так звані «червоні директори», які швидко усвідомили можливості, надані новою системою, в тому числі з огляду на власне збагачення. Треті – представники кримінальних угруповань, найпотужніші й найрозумніші з яких усвідомили, що ефективніше здобувати й гарантувати контроль над певною територією, господарством, бізнесом, йдучи у політику, тобто через створення партій і депутатську діяльність. І, нарешті, четверта складова – тогочасні опозиціонери, так звані націонал-демократи. Частина з них, потрапивши до парламенту, припинила боротьбу, мовляв, незалежність здобуто. Замість того щоб виборювати якість української держави, вони задовольнилися своїм теплим місцем у парламенті чи у владних структурах й погодилися з тими правилами гри, які привніс у нашу політичну дійсність сплав із трьох вищевказаних складових. Саме тоді й були закладені основні підвалини для цієї системи.
– Як опозиційні, так і провладні партії задають низьку планку політичної якості, людям фактично немає на кого орієнтуватися. В такій ситуації де шукати сили громадянам?
– Коли ми бачимо в офіційних телетрансляціях, як Президент говорить такі речі, як, скажімо, «відірву голову», «повідриваю руки» – це наочна демонстрація того, яким є загальний рівень культури, зокрема й політичної, нинішньої влади, який буде стиль керування державою. Вихід один – створювати громадські об’єднання, незалежні профспілки, будувати громадянське суспільство та шукати лідерів, котрі не заплямували своєї репутації (і не лише перебуванням у владі чи продажністю, але й популізмом). Можна орієнтуватися на ті сили, які існували давно і з визначеною ідеологією та соціально-економічною програмою. Як варіант, варто домагатися юридичного закріплення певної законодавчої ініціативи за громадськими організаціями та впровадження механізму громадянського контролю. У нас є громадські та політичні діячі, котрі зберегли свою честь і котрих потребує нація. Людям варто об’єднуватися та не боятися виходити на протести, здійснювати постійний тиск на владу, врешті – бути готовими до революції, якщо влада, хоч від якої партії вона була б, продовжуватиме не помічати українського народу, а свої приватні інтереси задовольняти за рахунок громадян та держави.

Комментариев нет:

Отправить комментарий